Архітектура Дніпровської гідроелектростанції

(Дніпрогес імені В. І. Леніна ) в Запоріжжі

Першими зразками радянської промислової архітектури були об’єкти енергетики, перші радянські електростанції – Волховська ГЕС (1918-1926), арх. О. Мунц та ін., у Закавказзі (Земо-Авчальська ГЕС, арх. А. Кальгін, М. Мачаваріані), 1927, у Москві (МОГЕС, арх. І. Жолтовський) та ін. мали ще переважно ретроспективну архітектуру, зразки нового промислового зодчества створюються з початком будівництва перших індустріальних велетнів.

1929 року було затверджено перший п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР. Цей документ було названо планом індустріалізації. За планом передбачалося будівництво перших велетнів промислової бази країни, зокрема, Запорізького алюмінієвого комбінату: СРСР був необхідний стратегічний авіаційний матеріал. Для енергетичного забезпечення виробництва алюмінію було вирішено збудувати найпотужнішу на той час у Європі ГЕС – першу гідроелектричну станцію Дніпровського каскаду. Разом з індустріальним будівництвом одержує розвиток й нова радянська промислова архітектура. Її зразком є архітектура Дніпрогесу.

У жовні 1929р. було оголошено закритий конкурс на кращий архітектурний проект комплексу ГЕС. Машинний зал ГЕС у чверть кілометру довжиною та заввишки з десятиповерховий будинок повинен був вмістити дев’ять турбогенераторів і кожний мав потужність, що перевищувала потужність усього Волховбуду (першої радянської ГЕС). Архітектори, які брали участь у конкурсі (академік І. В. Жолтовський, архітектор В. О. Щуко, колектив архітекторів під керівництвом В. О. Весніна та інженер Купер зі США) отримали жорстку схему металічного каркасу та експлуатаційні умови, між іншими, – про доцільність прямого південного освітлення машинного залу з боку головного фасаду. Затвердженню кращого конкурсного варіанта передувало широке громадське обговорення, за його підсумками перевагу було віддано творчій роботі колективу архітекторів на чолі з В. О. Весніним: М. Я. Коллі, Г. М. Орлов, С. Г. Андрієвський. За висловлюванням першого наркома просвіти та голови конкурсної комісії А. В. Луначарського “Веснін поєднав потужність, легкість та ідейність”.

Творчий колектив В. Весніна переміг у змаганні перш за все завдяки використанню розробленої в радянському конструктивізмі новітньої методики архітектурного проектування, із застосуванням “контролю на гігієну сприйняття” архітектурної форми. Керівник творчої групи, один з лідерів радянського конструктивізму Віктор Олександрович Веснін підкреслював: “Я належу до тієї групи, яка не вважає за можливе розчленувати архітектурну та інженерну частини”.

Під час обговорення проектів Дніпрогесу В.О. Веснін так пояснив творчий задум свого колективу: “Ми були не в змозі вирішувати гідростанцію як самодостатню будівлю, ми вирішили її як частину цілого комплексу споруд. Він складається з шлюзового каскаду, греблі та саме станції. Необхідно було знайти вірне співвідношення усіх цих частин.

Основне завдання, яке ми поставили перед собою, – це правильно розв’язати проблему освітлення, тому що саме це є головним фактором, який впливає на роботу всередині будівлі… Ми даємо світло в нижній частині, в еркері. За таких умов сонячне світло з південного боку потрапляє в дуже невеликих межах. Цей світловий пас дає тільки рефлектуюче світло, що не б’є в очі й не відсвічує у жодному з приладів. Завдання вирішення освітлення було в нас основним, й саме воно надало загальне рішення усієї коробки або оболонки цієї споруди”.

Дніпрогес будувався ударними темпами у 1930-1932 р.р. Головною особливістю проекту й будівництва був його принципово комплексний характер: саме тут розгортається побудова “соціалістичного міста” Запоріжжя, – його проект також консультував В. О. Веснін. “Соцмісто” створювалося поблизу греблі електростанції, на лівому березі Дніпра в контрасті з традиційною забудовою колишнього м. Олександрівська. (Пізніше, 1939 року, макет забудови “соцміста” Запоріжжя, як зразковий приклад досягнень радянського містобудування, був експонований на Всесвітній виставці в Нью-Йорку).

Проблеми реконструкції існуючих міст і створення нового типу соціалістичного розселення.

Ще в найтяжчі роки Громадянської війни, 1920 року, разом з розробкою плану електрифікації Радянської Росії (ГОЭЛРО) почалися пошуки нових систем соціалістичного розселення на основі наукового розміщення продуктивних сил, – спочатку в Європейській частині країни. Водночас як взірцеві розпочинаються пошукові розробки нового планування московської системи розселення. План “місто майбутнього” (проф. Б. Сакулін, 1918-1922) вперше передбачав створення навколо Москви групової системи населених місць, – центрального економічного району, що складався трьома концентричними кільцями малих і середніх міст з центром у Москві. План “Велика Москва” (інженер С. Шестаков, 1921-1926) передбачав збільшення території столиці майже вдесятеро (до 200 тис. га), зі створенням за межами центрального будівельного району “старої” Москви чотирьох великих міст-садів, з великими масивами лісопарків між ними. Така побудова економічного району консервувала радіально-кільцеву схему, із закриттям можливого розвитку, між іншим, промислових районів.

З широким розгортанням планового містобудування 1929-1930 р.р. розпочинається запекла полеміка дезурбаністів з урбаністами. Ця дискусія й полеміка була багато в чому штучною, викликаною прагненням якомога швидше отримати продуктивний результат у рішучому й радикальному соціалістичному перетворенні середовища населених місць.

За ідеями дезурбаністів, автор теоретичної концепції “нового розселення”, або дезурбанізму соціолог Михайло Олександрович Охітович (1896-1937), – ідеальним типом нового соціалістичного розселення є децентричні некомпактні поселення з лінійним розміщенням підприємств, що дає можливість теж лінійно розмістити житло у вигляді окремих стандартизованих житлових ячейок з одночасною заміною центрів обслуговування сіткою обслуговування. Суцільні паси таких поселень уздовж шосейних автокомунікацій та ліній енергопередачі повинні були замінити традиційні міста. Відносно реальних економічних умов в СРСР 20-х років проекти дезурбаністів, попри весь їх привабливий радикалізм, були утопічні.

Не менш утопічними виявилися також ідеї урбаністів, які пропонували лишити існуючі міста музеями старого побуту й архітектури, а паралельно створювати нові раціонально сплановані міста. Але серед урбаністичних ідей були й такі, що випереджали свій час. Цікаву ідею урбаністичного розвитку великого міста – “горизонтальний хмарочос” – запропонував видатний авангардний художник та архітектор-конструктивіст Ель Лисицький (Еліезер [Лазар] Маркович Лисицький, 1890-1941). Згідно з поглядами автора “горизонтального хмарочосу” місто слід розуміти як своєрідний урбаністичний “організм”, де з часом виникають відмерлі частини, але й створюються також “критичні пункти” нового росту. Саме в таких пунктах й слід розміщувати “горизонтальні хмарочоси”, – встановлені на опори високих комунікаційних стовбурів горизонтальні функціональні структури, що складають новий, верхній шар міста. (Слід відзначити, автор пропонував пов’язувати вертикальні комунікації безпосередньо з підземною транспортною інфраструктурою міста – метро). За ідеєю Ель Лисицького пункти нового росту виникають, наприклад, на перетині радіальних магістралей з бульварним кільцем м. Москви. Пропозиції з вертикального зонування міста, –“горизонтальних хмарочосів” для Москви (1923-1925), – більш як на три десятиліття випередили схожі радикальні містобудівні ідеї на Заході.

У центрі гострої містобудівної дискусії 1928-1930 р.р. опинились проблеми ставлення до великих міст, що історично сформувалися, знищення протилежності між містом і селом, перебудови побуту (створення “нового побуту”). Серед численних поглядів на проблеми містобудування слід виокремити урбаністичні концепції соціалістичного розселення: “соцміста” (соціалістичного міста), та міста, що розвивається (“динамічного міста”). Це були пошуки принципових схем планування, що дозволяли б розвиток міста без потреб подальшої його докорінної реконструкції.

Прибічники концепції “соцміста” бачили основу соціалістичного розселення у створенні компактних поселень (з населенням, обмеженим   40-100 тис. мешканців) поблизу великих промислових підприємств та радгоспів. Соцмісто розглядалось як поселення з усуспільненим побутом, як містобудівне утворення з колективними формами житла, сформованими на основі типових структурних елементів – так званих житлових комбінатів (будинків-комун або кварталів-комун з системою громадського обслуговування на 2-4 тис. мешканців). Яскравим прикладом реалізації цієї концепції є соцмісто “Новий Харків” на 50 тис. мешканців (1929-1930), – керівник проекту арх. Павло Федотович Альошин (1881-1961). Соцмісто створювалося для Харківського тракторного заводу й проектувалося як перша черга великого промислово-сельбищного району, складеного житловими, громадсько-побутовими та спортивним комбінатами (на жаль, комплексно реалізовано тільки першу чергу).

У 1929р. арх. Микола Олександрович Ладовський (1881-1941), який відстоював концепцію вирішення розвитку міської структури не тільки в просторі, але й у часі, запропонував принципову теоретичну схему планування “динамічного міста”, – міста, що розвивається. Принципову схему планування такого міста було розроблено у вигляді параболи, де за її віссю розташовано громадський центр, що огинається житловою, промисловою та зеленою зонами. Така схема дозволяє розвиток загальноміського центру як планувального стрижня. (Так звана “Парабола” Ладовського випередила висунуту в 1959р. дуже схожу концепцію “динаполіса”, – динамічного міста К. Доксиадіса).

Втім, реальними виявилися саме пропозиції з комплексного урбаністичного вирішення нових систем розселення. Найвідомішою такою концепцією стає потоково-функціональна ідея організації зонального міста М. Мілютіна (1930), згідно з якою для досягнення мети рівномірного розміщення продуктивних сил слід віддавати перевагу лінійно-пасовій системі зонування, де головні функціональні зони, – промислова, житлова та рекреаційна, – розвивалися б паралельно в такій послідовності: залізниця зі складами та станційними спорудами, промислові й комунальні підприємства, наукові й технічні учбові заклади, зелений захисний пас з шосейною магістраллю, житлова зона з трьох пасів (установи громадського користування, житлові споруди, дитячі заклади), паркова зона зі спорудами та закладами спорту й відпочинку і водними басейнами. Теоретична схема Мілютіна справила великий вплив на містобудівні розробки у світі, її було використано в ряді конкретних проектів (зокрема, для міст Уралу і Кузбасу) Потоково-функціональна структура виявилась доцільною в планувальній організації нових міст, що створювалися біля великих промислових гірничо-добувних підприємств, уздовж водних домінант тощо. Потокова схема також вдало поєднувалась з новими ідеями організації житла й побуту – житловими комбінатами.


Авторы: 239 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

Книги: 268 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я