9.1 Полімерні матеріали

Полімери - високомолекулярні сполуки (ВМС), речовини з великою молекулярною масою (від декількох тисяч до декількох мільйонів), в яких атоми, сполучені хімічними зв'язками, утворюють лінійні або розгалужені ланцюги, а також просторові тривимірні структури. До полімерів належать численні природні сполуки: білки, нуклеїнові кислоти, целюлоза, крохмаль, каучук та інші органічні речовини. Велику кількість полімерів одержують синтетичним шляхом на основі найпростіших елементів природного походження шляхом реакцій полімеризації, поліконденсації і хімічних перетворень.

Залежно від будови основного ланцюга полімери діляться на лінійні, розгалужені, й просторові структури. Лінійні й розгалужені ланцюги можна перетворити в тривимірні дією хімічних агентів, світла, і радіації, а також шляхом вулканізації. Лінійні ВМС можуть мати як кристалічну, так й аморфну (склоподібну) структуру. Розгалужені й тривимірні полімери, як правило, є аморфними. При нагріванні вони переходять у високоеластичний стан подібно до каучука, гуми та інших еластомірів. При дії особливо високих температур, окислювачів, кислот і лугів органічні й елементоорганічні ВМС піддаються поступовому розкладанню з утворенням газоподібних, рідких і твердих сполук.

Фізико-механічні властивості лінійних і розгалужених полімерів багато в чому пов'язані з міжмолекулярною взаємодією за рахунок сил побічних валентностей. Наприклад, молекули целюлози взаємодіють між собою по всій довжині молекули, це явище забезпечує високу міцність целюлозних волокон. Розгалужені молекули крохмалю взаємодіють лише окремими ділянками, тому не здатні утворювати міцні волокна. Особливо міцні волокна дають багато синтетичних полімерів, лінійні молекули яких розташовані уздовж осі розтягання (поліаміди, поліефіри, поліпропілен та ін.). Тривимірні структури можуть лише тимчасово деформуватися при розтяганні, якщо вони мають порівняно рідку сітку (подібно гумі), а при наявності густої просторової сітки вони бувають пружними або крихкими залежно від будови.

ВМС діляться на дві великі групи: гомоланцюжні, якщо ланцюг складається з однакових атомів (у тому числі карболанцюжні, що складаються тільки з вуглецевих атомів), і гетероланцюжні, коли ланцюг включає атоми різних елементів. Усередині цих груп полімери підрозділяються на класи відповідно до прийнятими в хімічній науці принципами. Так, якщо в основну або бічні ланцюги входять метали, сірка, фосфор, кремній та ін., полімери належать до елементоорганічних сполук.

Полімерні матеріали поділяються на три основні групи: пластичні маси, каучуки, хімічні волокна. Вони широко застосовуються в багатьох областях людської діяльності, задовольняючи потреби різних галузей промисловості, сільського господарства, медицини, культури й побуту.

Властивості полімерів

Механічні властивості. Одна з основних особливостей полімерів полягає в тому, що окремі відрізки ланцюгів (сегменти) можуть переміщуватися шляхом повороту навколо з'єднання й зміни кута. Такий зсув не вимагає великої енергії і відбувається при невисокій температурі. У той же час більша довжина скривлених і спіралеподібних молекул, їх розгалуження і взаємна зшивка утруднюють зсув, внаслідок чого полімер набуває властивості твердого тіла.

Полімерам поряд зі звичайною пружною деформацією властива високоеластична деформація, що стає переважною при підвищенні температури. Перехід з высокоеластичного стану в склоподібне, що характеризується лише пружною деформацією, називається склуванням. Температура склування різних полімерів перебуває в межах 130...300 оС.

Найбільш еластичні полімери - еластомери (каучуки) мають модуль пружності E=10 МПа, тому навіть високомодульні полімери уступають за твердостю металам у десятки й сотні разів. Цей недолік вдається значною мірою перебороти введенням у полімер волокнистих і листових наповнювачів.

Особливістю полімерів є також те, що їх міцність залежить від часу, тобто гранична деформація встановлюється не відразу після навантаження. Така сповільнена реакція їх на механічні напруження обумовлена інерційністю процесу.

Теплофізичні властивості. Коефіцієнт теплопровідності полімерів значно нижчий, ніж інших твердих тіл, близько 0,2...0,3 Вт/(м·К), тому вони є теплоізоляторами. Висока еластичність полімерів і порівняно невеликий інтервал робочих температур дозволяє широко використовувати їх у вигляді плівок, нанесених на поверхню різних матеріалів.

Діапазон температур, при яких можна експлуатувати полімери без погіршення їх механічних властивостей, обмежений. Теплостійкість більшості полімерів, дуже низка – тільки 320...400 К і обмежується початком розм'якшення (деформаційна стійкість). Крім втрати міцності підвищення температури може викликати й хімічні зміни в складі полімеру, що проявляються як втрата маси. Здатність полімерів зберігати свої сполуки при нагріванні кількісно характеризується відносним зменшенням маси при нагріванні до робочої температури. Припустимим значенням втрати маси вважається 0,1...1 %. Полімери, стійкі при 500 оС, вважаються теплостійкими, а при 600...700 оС – високонагрівостійкими.

Хімічні властивості. Для полімерів характерна висока стійкість стосовно неорганічних реактивів і менша - до органічних. У принципі, всі полімери нестійкі в середовищах, що мають різко виражені окислювальні властивості, але серед них є й такі, хімічна стійкість яких вища, ніж золота й платини. Тому полімери широко використовуються як контейнери для особливо чистих реактивів і води, захисту й герметизації радіокомпонентів, напівпровідникових приладів й ИС.

Полімери виконують роль захисту металевих поверхонь від корозії у випадках, коли:

товщина шару велика;

полімер пасивує активні (дефектні) центри металу, тим самим придушуючи корозійну дію вологи, що проникає до поверхні металу.

Герметизуючі можливості полімерів обмежені, а їхня дія, що пасивує не є універсальною. Тому полімерна герметизація застосовується в невідповідальних виробах, що експлуатуються у сприятливих умовах.

Для більшості полімерів характерне старіння — необоротна зміна структури й властивостей, що призводить до зниження їх міцності. Сукупність хімічних процесів, що приводять під дією агресивних середовищ (кисень, озон, розчини кислот і лугів) до зміни будови й молекулярної маси, називається хімічною деструкцією. Найпоширеніший її вид – це термоокислювальна деструкція, відбувається під дією окислювачів при підвищеній температурі. При деструкції не всі властивості деградують рівною мірою: наприклад, при окислюванні кремнійорганічних полімерів їх діелектричні параметри погіршуються несуттєво, тому що Si окисляється до оксиду, що є гарним діелектриком.

Електричні властивості. Як правило, полімери є діелектриками, за багатьма параметрами кращими в сучасній техніці. Величина питомого об'ємного опору залежить не тільки від будови, але й від вмісту іонізованих домішок — аніонів Сl-, F-, I-, катіонів Н+, Na+ та інших, які найчастіше вводяться в смолу разом з модифікаторами й добавками, що сприяють твердінню. Їхня концентрація може бути високою, якщо реакції твердіння не були доведені до кінця. Рухливість цих іонів різко збільшується з підвищенням температури, що приводить до падіння питомого опору. Наявність навіть малої кількості вологи здатна значно зменшити питомий об'ємний опір полімерів. Це відбувається тому, що розчинені у воді домішки дисоціюють на іони, крім того, присутність води сприяє дисоціації молекул самого полімеру або домішок, наявних у ньому. При підвищеній вологості значно зменшується питомий поверхневий опір деяких полімерів, що обумовлено адсорбцією вологи.

Будова макромолекул, характер їхнього теплового руху, наявність домішок або спеціальних добавок впливають на вид, концентрацію і рухливість носіїв. Так, питомий опір поліетилену підвищується в 10...1000 разів після очищення від низькомолекулярних домішок.

З метою одержання матеріалу із заданими механічними, електричними й теплофізичними властивостями широко застосовуються композиції, що складаються з полімеру, наповнювачів та інших добавок. У таких полімерах спостерігається й міграційна поляризація.

Для полімерів характерні процеси нагромадження поверхневих зарядів — електризація. Ці заряди виникають у результаті тертя, контакту з іншим тілом, електролітичних процесів на поверхні. Механізми електризації до кінця неясні. Одним з них є виникнення при контакті двох тіл так званого подвійного шару, що складається із шарів позитивних і негативних зарядів, розташованих один проти другого. Можливо також утворення на поверхні контактуючих матеріалів тонкої плівки води, в якій є умови для дисоціації молекул домішок. При зіткненні або терті руйнується плівка води з подвійним шаром і частина зарядів залишається на роз'єднаних поверхнях. Електролітичний механізм нагромадження зарядів при контактуванні має місце в полімерних матеріалах, на поверхні яких можуть бути низькомолекулярні іоногені речовини - залишки каталізаторів, пилу, вологи.

Технологічні властивості. Приналежність полімерів до термопластичного або термореактивного виду багато в чому визначає і способи їх переробки у вироби. Співвідношення їх випуску приблизно 3:1 на користь термопластичних матеріалів, але слід враховувати, що термореактивні полімери, як правило, використаються в суміші з наповнювачами, частка яких може досягати 80 %. Тому в готових виробах співвідношення виявляється зворотним: більша їх кількість — реактопласти. Це обумовлено високою технологічністю фенолформальдегідних, поліефірних і особливо епоксидних смол. У виробництві останніх одержання полімеру вдається призупинити на початковій стадії, коли молекулярна маса становить усього 50...1000. Такі речовини за довжиною ланцюга середні між мономерами й полімерами, що мають низьку в'язкість, називаються олігомерами. Саме їхня поява зробила в 60-ті роки ХХ ст. переворот у технології переробки полімерів у вироби, що раніше ґрунтувалася на застосуванні тиску.

Достоїнство олігомерів - низька в'язкість, дає змогу формування виробів при мінімальному зусиллі пресування або взагалі без нього, під дією власної ваги. Більше того, навіть у суміші з наповнювачами олігомери зберігають плинність, що дозволяє накидати матеріал на поверхню макета, не застосовуючи тиску, одержувати деталі великих розмірів складної форми. Низька в'язкість олігомерів дозволяє також просочувати аркуші тканини, а їхнє склеювання під пресом й затвердження лежить в основі виробництва шаруватих пластиків - основ друкованих плат. Олігомери, як жоден полімер, підходять для просочення і наклейки компонентів, особливо коли застосування тиску неприпустиме. Для зниження в'язкості в олігомер можна вводити добавки, які сприяють підвищенню пластичності, негорючості, біологічній стійкості й т.п. Застосовувана для цих цілей смола найчастіше є сумішшю різних речовин, що не завжди зручно готувати на місці, на підприємстві-споживачі, через необхідність змішувального й дозуючого устаткування, пожежонебезпеки, токсичності та інших обмежень. Тому одержали поширення компаунди-суміші олігомерів з добавками, що сприяють твердінню та іншими добавками, повністю готові до вживання і мають при звичайній температурі достатню життєстійкість. Компаунди - рідкі або тверді легкоплавкі матеріали - формуються у виріб, після чого при підвищеній температурі проводиться затвердіння і утворення просторової структури.

Якщо вироби на основі термореактивних смол одержують методом гарячого пресування, то композицію, що містить, крім смоли ще рубане скловолокно або який-небудь порошкоподібний наповнювач та інші добавки, готують заздалегідь, вона надходить споживачеві у вигляді гранул або порошку, так званим пресувальним матеріалом або прес-порошком.

Технологічні властивості як термореактивних, так і термопластичних полімерів характеризуються плинністю (здатністю до грузлого плину), усадкою (зменшенням лінійних розмірів виробів стосовно розмірів формуючого інструменту), таблетованість (для прес-порошків).

Незвичайні властивості сумішей рідких смол з дрібнодисперсними наповнювачами, частки яких мають асиметричну форму (тальк, слюдяне борошно, аеросил - колоїдний SiО2), проявляються в тому, що в спокійному стані вони мають високу в'язкість, властиву гелям, а при механічному впливі (перемішуванні або струшуванні) переходять у рідкий стан. Суміші, що мають цю властивість, називаються тиксотропними. Тиксотропні компаунди знайшли широке застосування для захисту радіодеталей найбільш простим методом - занурення. В'язкість компаунда знижують за допомогою вібрації (нагрівання не потрібно). При витягу деталі з рідкої суміші з одночасним струшуванням, надлишок її стікає, а частина, що залишилася після витягу, знову гелірує, утворюючи рівномірне за товщиною покриття, що не містить міхурів і здуттів, тому що виріб і компаунд не нагріваються. Тиксотропні властивості деяких полімерних композицій використовують також при виготовленні спеціальних фарб і клеїв.

Пластмаси (пластики) - матеріали на основі полімерів, які перебувають у період формування виробів у в’язкотекучому або високоеластичному стані, а при експлуатації - у стлоподібному або кристалічному. У пластмасі поряд з полімером можуть знаходитися наповнювачі, причому в термопласти їх вводять рідше й у меншій кількості, ніж у термореактивні. Тому поняття «термопластичний полімер», «термопласт», «пластик» звичайно збігаються.

Основою так званих «ненаповнених» термопластів є полімери, структура яких майже повністю формується при їхньому синтезі в умовах спеціалізованого хімічного виробництва. Можливості регулювання їх властивостей на стадії виготовлення виробів складаються з несуттєвих змін структури, шляхом відпалу або орієнтації, стабілізації й пластифікації за допомогою добавок, що модифікують і змінюють їх властивості. Такими добавками до полімерів є:

стабілізатори, що підвищують стійкість до термоокислювальних процесів, впливу випромінювання, мікроорганізмів і т.п.;

пластифікатори й еластофікатори, що підвищують плинність у в’язкотекучому стані й еластичність у склоподібному (удароміцність);

легуючі полімери, що змінюють ступінь кристалічності, структуру й властивості матриці;

пігменти для фарбування.

Однією з основних ознак термопластів є можливість мати два твердих стани - склоподібний й високоеластичний - і рідкий стан – в’язкотекучій. Обидва переходи - плавлення й скловання є плавними, нерізкими, механічні властивості майже безупинно й оборотно змінюються при зміні температури.

Відзначена вище особливість хімічної структури термопластів обумовлює їх властивості - гнучкість ланцюгів і можливість зміни конформацій, що й пояснює існування в них нового високоеластичного стану, характерного для широкого діапазону температур.

Першим термопластом, що знайшов широке застосування, був целулоїд - штучний полімер, отриманий шляхом переробки природної целюлози. Він зіграв велику роль у техніці, особливо в кінематографі, але внаслідок великої пожежонебезпеки (сполуки целюлози дуже близькі до бездимного пороху) вже в середині XX ст. її виробництво зменшилося майже до нуля.

Розвиток електроніки, телефонного зв'язку, радіо настійно вимагав створення нових електроізоляційних матеріалів з гарними конструкційними й технологічними властивостями. Так з'явилися штучні полімери, виготовлені на основі тієї ж целюлози, названі за першими буквами областей застосування етролами. У наш час лише 2...3 % світового виробництва полімерів становлять целюлозні пластики, тоді як приблизно 75 % - це синтетичні термопласти, причому 90 % з них складають тільки три: полістирол, поліетилен, полівінілхлор.

Полістирол — неполярний полімер, який широко застосовується в електротехніці, що зберігає міцність у діапазоні температур 210...350 оС. Завдяки введенню різних добавок він здобуває спеціальні властивості: удароміцність, підвищену теплостійкість, антистатичні властивості, атмосферостійкість, пінистість. Недоліки полістиролу - крихкість, низька стійкість до дії органічних розчинників (толуол, бензол, четирьоххлористій вуглець), які легко розчиняють полістирол; у парах бензину, скипидару, спирту він набухає.

Полістирол, що вспінюється, широко використовується як теплозвукоізолюючий будівельний матеріал. У радіоелектроніці він знаходить застосування для герметизації виробів, коли треба забезпечити мінімальні механічні напруги, створити тимчасову ізоляцію від впливу тепла, випромінюваного іншими елементами, або низьких температур й усунути їх вплив на електричні властивості,  а також — у бортовій і СВЧ -апаратурі.

Поліетилен — полімер з широким набором властивостей, використається у великих обсягах, внаслідок чого його вважають королем пластмас. Поліетилен має винятково високу стійкість проти хімічної деструкції: навіть за 10...12 років експлуатації міцність його знижується лише на чверть. Сполучення високих механічних і хімічних властивостей обумовили широке застосування поліетилену в електротехніці, особливо для ізоляції проводів і кабелів.

Крім поліетилену загального призначення випускаються багато його спеціальних модифікацій, серед яких: антистатичний, з підвищеною адгезійною здатністю, светлостабілізований, що самозагасає, інгібітований (для захисту від корозії), електропроводний (для екранування).

Головний недолік поліетилену - низька нагрівостійкість.

Фторопласт (політетрафторетілен — ПТФЭ) — один із самих термостійких і холодостійких полімерів, зберігає механічну міцність в інтервалі температур 3...600 оС. Густина — 2,2...2,5 г/см3, відносне подовження - 250...500 %, температура розкладання - не менше 673 оС. Питомий опір (1038...1020 Ом·см) мало залежить від вологи і температури. Має високу хімічну стійкість, в том числі до дії впливу морського туману, сонячної радіації, пліснявих грибків. По відношенню до більшості неорганічних й органічних реагентів він настільки  пасивний, що методи випробувань на стійкість в цих середовищах відсутні. Фторопласт має також високу радіаційну стійкість, використовується для ізоляції дротів на атомних електростанціях. Такі ж  дроти можна використовувати і як нагрівачі, занурені безпосередньо у розчини кислот й лугів. Вони не бояться попадання масел, гасу, гідравлічних рідин при підвищених температурах і широко застосовуються для ізоляції бортових авіаційних кабелів. Мають також переваги і при експлуатації в розрідженій атмосфері, де умови тепловідведення погіршені.

Негорючість фторопласта характеризується тим, що він здатний загорятися тільки в чистому кисні, що різко відрізняє його, наприклад, від поліетилену; теплота згоряння невелика - в 10 разів менша, ніж поліетилену; плавлення при горінні відсутнє, фторопласт у полум'ї тільки обвуглюється; при горінні або тлінні утворюється небагато диму (але дим містить отрутний фторфосген, тому при температурі вище 773 оС фторопласт небезпечний); фторопласт горить у відкритому полум'ї, але після його видалення горіння припиняється, тобто він нездатний поширювати горіння. Ці якості свідчать про те, наскільки цінним матеріалом є фторопласт, а також про те, чого в майбутньому можна чекати від полімерів.

У фторопласта є недоліки, які цілком природно продовжують його переваги:

Внаслідок хімічної пасивності він є адгезійно інертнии, тобто важко піддається склеюванню. Але способи подолання цієї інертності вже знайдені. Це або обробка в розплаві окислювачів при Т > 370 оС, або в плазмі тліючого розряду в кисні. Завдяки цьому випускаються фольгова ні фторопластові плівки й плівки з однобічним липким шаром.

На відміну від типових термопластів фторопласт при підвищенні температури не переходить у в’язкотекучій стан, його не можна переробляти в екструдерах, тому що в'язкість його при 626 К (350°С) усе ще висока — близько 1010 Па·с. Тому плівку готовлять більш дорогим методом строжки на прецизійних токарських верстатах.

Фторопласт має повзучість, погано працює під навантаженням. Механічні властивості його можна поліпшити шляхом радіаційного модифікування й армування скловолокном.

Поліамід — новий клас термостійких полімерів з високою міцністю, хімічною стійкістю і тугоплавкістю. Поліамідна плівка працездатна при 473К (200°С) протягом декількох років, при 573 К— 1000 год., при 673 К— до 6 год. Короткочасно вона не руйнується навіть у струмені плазменного пальника. При деяких специфічних умовах поліамід перевершує за температурною стійкістю навіть алюміній.

Поліамід, на відміну від фторопласта, легко піддається травленню в концентрованих лугах, що дозволяє готувати наскрізні отвори в плівці. Поліамід має підвищене вологовбирання, тому діелектричні втрати зменшуються з підвищенням температури. Поліамід випускається в різних видах:

Плівка товщиною 8...100 мкм, у тому числі фольгована, призначена для гнучких друкованих плат, шлейфів і т.п.

Лак ПАК, стійкий після висихання при 470...520 оС, обмежено стійкий при 573 оС, короткочасно стійкий при 670 оС.

Прес-матеріал для одержання виробів гарячим пресуванням при температурі 590 Ко й тиску 100 МПа.

Пінопласт (пінополіамід) із густиною 0,8...2,5 г/см3, що застосовується в якості тепло- і електроізоляційного матеріалу для температур 90...520 К-

Склопластик на основі поліаміду, стійкий до 670 оС, і вуглепластик, що не втрачає механічної міцності при 550 оС.

Ізоляційна стрічка, стійка при температурі до 500 оС.

Недолік поліаміду — підвищене вологовбирання (1...3 % за 30 діб.), тому він має потребу в технологічному сушінні (особливо при виготовленні виробів з прес-порошків) і захисту.

Першими реактопластами, отриманими близько 100 років тому, були фенолформальдегідні смоли (ФФС). Компонентами цих смол є фенол і формальдегід, реакція поліконденсації яких відбувається при нагріванні в інтервалі температур 450..470 оС. Відомі два типи ФФС - резольні й новолачні, що трохи відрізняються за властивостями. Вихідною сировиною для ФФС є кам'яне вугілля, що й пояснює дешевину й стале зростання виробництва, особливо у вигляді теплоізоляційних пінопластів для будівельної промисловості. Композиції на основі ФФС і рубаного вуглецевого волокна (вуглепресволокніт) мають підвищену нагрівостійкість - короткочасно до 800 оС. Широко застосовуються в радіоелектроніці гетинакс і текстоліт - шаруваті пластики на основі ФФС із паперовим і тканинним наповнювачами. Недоліки ФФС - крихкість, висока в'язкість олігомерів і висока температура отвердіння.

Епоксидні смоли — продукт поліконденсації багатоатомних сполук, що включають епоксігрупу кільцію. Завдяки високій реакційній здатності цих кілець затвердіння епоксидних олігомерів можна здійснювати за допомогою багатьох сполук і в такий спосіб варіювати температурно-тимчасові режими обробки й властивості пластмаси. Життєздатність суміші низька (1...З год), тривалість затвердіння, навпаки, висока - 24 год, причому ступінь полімеризації при цьому лише 60...70 % і продовжує збільшуватися ще протягом 10...30 діб.

Механічна міцність, хімічна стійкість, сумісність з іншими видами смол й олігомерів (ФФС, кремнійорганічними полімерами), великий вибір отверджувачів та інших добавок - якості, які роблять епоксидні смоли незамінними в багатьох галузях техніки. Коли врахувати також їх високі діелектричні й вологозахисні властивості, стає зрозумілим, чому саме епоксидні смоли стали основним герметизуючим матеріалом радіокомпонентів і шаруватого пластика РЭА - стеклотекстоліта. Важливим є й те, що епоксидні олігомери можуть бути очищені від домішок, а що зводить до мінімуму шкідливий вплив на поверхню напівпровідникових приладів. Нарешті, епоксидні смоли в затверділому стані оптично прозорі й широко застосовуються в оптоелектронних приладах (фотоприймачах, світлодіодах, оптопарах).

Властивості епоксидних смол змінюють у широких межах, використовуючи різні добавки, які діляться на наступні групи:

Пластифікатори - органічні сполуки - олігомери, що діють як внутрішнє змащення й поліпшують еластичність, попереджають кристалізацію, відокремлюючи ланцюг полімеру один від одного;

Наповнювачі - у невеликої кількості додаються для поліпшення міцності й діелектричних властивостей, підвищення стабільності розмірів, теплостійкості;

Каталізатори - для прискорення отвердіння;

Пігменти - для надання кольору.

Компаунди можуть бути рідкими й порошкоподібними, вони мають вузьке призначення, тому їх випускають багатьох видів, які можна згрупувати в такий спосіб: герметики, заливальні, просочувальні, еластичні, тиксотропні.

Недоліки реактопластів: непридатність як діелектриків у СВЧ-техниці; неповна відтворюваність технологічних властивостей олігомерів, тому що число епоксигруп мінливо, а це позначається на температурі й тривалості затвердіння.

Шаруваті пластики - композиції, що складаються з волокнистого листового наповнювача (паперу, тканини, склоткани), просочених і склеєних між собою різними полімерними сполуками. Шаруваті пластики відрізняються від інших матеріалів тим, що застосовуваний наповнювач розташовується паралельними шарами. Така структура забезпечує високі механічні характеристики, а використання полімерних сполук - досить високий питомий електричний опір та електричну міцність.

Залежно від виду полімера й наповнювача розрізняють кілька типів шаруватих пластиків, які наведені у табл.9.1.

Таблиця 9.1 - Типи шаруватих пластиків

Найменування шаруватого пластику

Наповнювач

Полімерне в’яжуче

Гетинакс

Просочувальний папір товщиною 0,1 мм

Фенолформальдегідна смола (ФФС)

Текстоліт

Бавовняна й синтетична тканини (саржа, бязь, шифон, лавсан)

ФФС

Склотекстоліт

Склотканина з безлужного алюмоборосилікатного скла

Сполучена епоксидна смола й ФФС- сполучена епоксикремнійорганична смола

Найбільш дешевим матеріалом діелектричних підстав є гетинакс. Він має високі діелектричні властивості, знаходить широке застосування в побутовій радіоапаратурі. Його недоліком вважається підвищене вологовбирання (1,5...2,5 %) через шари паперу або з відкритих торцевих зрізів, а також крізь полімерне в’яжуче. Випускається гетинакс на основі ацетілірованого паперу, що має підвищену вологостійкість й здатний замінити склотекстоліти.

Текстоліт має більш високу міцність при стиску й ударній в'язкості, тому використовується як конструкційний матеріал. Його випускають не тільки у вигляді листів, але й плит товщиною до 50 мм.

Склотекстоліти завдяки високим властивостям наповнювача мають найбільш високу механічну міцність, теплостійкість й мінімальне вологовбирання. Вони мають кращу стабільність розмірів, а електричні властивості залишаються високими й у вологому середовищі. Внаслідок незвичайної твердості поверхні склотекстоліти зносостійкі. Випускається кілька десятків марок склотекстолітів різного призначення, у тому числі підвищеної нагріво-, тропіко-, гальвано- й вогнестійкості.


Авторы: 239 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

Книги: 268 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я